СКОРИНКА ХЛІБУ
Автор: Родіон Маліков
Ось любі мої донечки та синочки розкажу я вам казку.
Спочатку я бажав її розказати російським дітям.
Але їм не буде часу її слухати, бо їм ще ховати власних батьків, яких я і мої побратусики вбиваємо на українській землі.
Але казочка про скоринку хліба.
Моя бабуся у другу світову виїхала в евакуацію з України до Сибіру. Тут не можна було залишатися, бо дід зразу пішов на фронт, а прадід був парторгом. Це розстріл відразу.
Отже, у Сибіру у бабці була гарна робота. Вона працювала на хлібозаводі. А дід став директором цього заводу.
Бабця мало розказувала про ті часи, бо я тільки запам’ятав один епізод.
Ось він.
Вона нібито після роботи не змивала руки від борошна і з такими руками йшла додому, де із залишку тіста на руках, пекла своїй доньці і іншим руським дітям щось на кшталт хліба. Прадід був комуняка ще той, він не дозволяв навіть власній невістці цюпити тіста для родини.
Я не знаю, чи то було так насправді, але судячи за моїм характером, я із прадідом великі скотиняки.
Але.
Усі роки після другої світової і до початку російсько-української війни моя бабця удома завжди тримала мішок борошна і картоплю. Іноді борошно псувалося. Вона його віддавала козам. Але новий мішок завжди купляла.
Вона знала ціну хліба.
Почалася російсько-Українська Війна.
Дружина із синочком виїхали до Святогірська, де чекали визволення наших земель від російських загарбників. Донечка застрягла в окупованому Криму.
Історики, чи то вірно я трактую події?
Так, ось можете мене цитувати, бо я свідок і безпосередній учасник.
Скоринка хлібу.
Тоді в окупованій Горлівці давали по дві буханки хлібу в одні руки, бо були обстріли. Хліб тоді привозили, коли не було обстрілів.
Під обстрілами слід розуміти руську арту, бо нам тоді хліб привозили із звільненої території, оскільки місцеві хлібозаводи не працювали.
Чергу тре займати рано, а чи то привезуть той хліб, знали тільки руські найманці, які організовували ці обстріли.
Я завжди брав дві буханки, бо це була така пайка. Одну буханку завжди віддавав комусь у черзі, у кого родина побільше. Грошей у мене було небагато, та хєр що за них купиш, бо крамниці або закриті, або там вже нічого не було.
Ми тоді всі просто терпіли, бо ми знали, що місто вже оточено українськими військами і ось-ось наше життя знову повернеться у своє русло.
Одного разу, залишивши одну буханку хліба, як завжди, у черзі, я побачив одного дідуся. Він сидів дуже далеко від крамниці. Просто на шляху, де люди могли пройти.
Ніт, він не жебракував. Він продавав свої медалі та якийсь старий мотлох.
Ця. Людина. Воювала. Ця. Людина. Немає. Чого жерти. Під час російсько-української війни.
Це літня людина, напевно жила за одну пенсію.
У той час вже три місяці не платили пенсію. Бо окупація.
Спочатку я хотів віддати йому трішечки грошей. Але на якій хєр вони йому? Чи дійде він до крамниці? Чи буде там ще хліб.
Так, я віддав йому останню буханку хліба. І навіть гадки не мав, коли ще привезуть той хліб, чи буду я ще живий.
Але я знав. У мене є чай і цукор. Головне багато пити і солодке. Там глюкоза. Аби не здохнути три доби цього достатньо. А через три доби українські танки увійдуть у місто.
Така ціна мого хліба. Але не повна.
2015 рік. Дебаля. Нас тоді на півтори місяця загнали по хатам.
Але тоді ми жили «багато».
У нас був мішок картоплі. Дружина пекла хліб, бо у нас було борошно.
Вона завжди варила один і той ж самий суп. «Змеїний» як ми називали його, бо замість бульйону там був … аніхєра.
Це юшка із картоплею на постній олії.
Борошно починало закінчуватися. Дружина почала додавати якусь крупу. Ми раніше її давали собакам. Мабуть це із гуманітарки Ахметова.
Хліб виходив гарний. Але чомусь чорний. Їсти його можна було тільки свіжим і гарячим. Бо коли він охолоне, він перетворюється на цеглу.
Картопля почала гнити. Ми її спочатку тримали на балконі. Вона померзла. Перенесли на кухню. Вона почала гнити і дуже смерділо.
Від такої їжі. Моя. Мала. Дитина. Обсиралася.
Але ми не голодували, бо була юшка та щось подібне на цеглу із подарунків Ахметова.
Моя старша донечка. У 15 років. Одна наодинці. Залишалася. В чужій родині. В окупованому Криму. Вона не могла нам нічим допомогти. А ми їй. Вона раділа кожному дню, коли ми ще залишалися живими. Вона проклинала мене, бо я не дозволив їй повернуться з Криму додому аби померти разом із родиною.
Так, я рятував старшу дитину, бо молодшу і дружину я під час обстрілів ховав під диваном, а сам лягав зверху. Ані від мини, ані снаряду це не врятує.
Але це все, що я міг їм дати тоді. Так. Моє. Власне. Життя.
У перервах між обстрілами ми з сином грали у цікаву гру. Він розкладав конструктор, на кшталт лего та казав:
— Папочка, а давай шашлыки пожарим, помнишь, как до войны, с лучком?
Так, моя дитина півтора місяця не бачили ані м’яса, ані ковбаси. Він ніколи не любив м’яса. Тільки варену ніжку курячу.
У нашій юшці курятини не було півтора місяця.
Моя дитинка любила тоненькі сосиски. Я знаю, всі діти їх люблять.
Мий синочок не їв тих сосисок півтора місяця теж.
З тих самих часів я досі не їм ані м’яса, ані ковбаси. Завжди прикриваюся дієтою. А насправді, це повна дурня, бо я таким чином намагаюся викупити свій борг перед синочком за власне безсилля тоді.
А більш всього моя дитинка хотіла солоденького. Всі діти люблять солоденьке. Він мені казав:
— Папочка, а давай пожарим зефирку на костре. Чтобы потом стекала на печенько.
Мій синочок із іграшкового конструктора зробив вигадану зефірку і смажив її на вигаданому вогнищі. Йой, як смачно виходило?!
Так, ось, коли я вбиваю руських батьків на українських землях, я роблю їх дітей сиротами. Я вбиваю їх навіть коли вони стають на коліна і просять залишити їм життя заради дітей.
Але мене вже це не обходить. Я був раненим і загнаним в кут звіром в окупації. А що робить загнаний і ранений звір заради власних діточок і родини? Так, він вбиває ворога навіть ціною власного життя.
Одного разу я не витримав цих тортур і повного власного безсилля. Я пішов до крамниці. Дружині я збрехав, нібито викинути сміття. Яке нахєр сміття, коли кожну годину може розпочатися обстріл.
Ми жили у центрі міста. До найближчої української позиції 10-12 км. Наша міна апріорі не могла сюди потратити.
Але вона потрапляла. І це була російська міна.
До нашого «Аверсу» йти дві хвилини. Людей – тільки я і ще один чоловік. Він накупив багато солоденького. Бо він батько, як і я. Ми батьки такі, ми завжди знаємо, що люблять наші діточки.
Чоловік щось квапився на касі. Я пішов прогулятися крамницею, бо цукерок я синочку купив, а на щось інше у мене вже не було грошей.
Так. Я за останні гроші купив сину цукерок.
Чоловік пішов. Через хвилину і я вже розплатився на касі.
Ось ця хвилина коштувала б мені життя.
Почався обстріл. Лічені секунди. Людина була на вулиці, а я ще у крамниці.
Йому відірвало ноги. А те, що раніше було руками, висіло поблизу на деревах. Його розірвало на шматки.
А поруч на дорозі у грязі валялися різні цукерки, йогурти, солодка вата, сік для малечі із трубочкою.
Я стояв приголомшений і холоднокровний. Дивився на це кроваве місиво, яке хвилину потому було люблячим татом і вірним чоловіком. Я був безсилий і не знав, що тре робити.
Але я цілком все усвідомлював.
Я ризикував власним життям. Аби. Моя. Дитина. З’їла. Хоча би. Одну. Грьобану. Цукерку. Ніхто мене про це не просив. Я робив це цілком свідомо і з розумінням.
Як і зараз я цілком свідомо і з тим самим розумінням. Без Болю. Без Жалю. Без Розмов. Вбиваю руських батьків на українській землі і роблю їх дітей сиротами, котрі вже не побачать цукерок від тата.
Але. Я. Це. Роблю. На. Своїй. Українській. Землі.
Пысы: Если ты устал воевать за миллионы пушилина и не хочешь быть мясом для русских, пиши на почту — fashdonetsk@protonmail.com , будем думать как тебя вытянуть из жопы.
P.S.: Наш сайт абсолютно волонтерский, гранты не грызём, дотаций из бюджета не получаем. У кого есть возможность поучаствовать в развитии проекта, будем признательны.
Рабов вышлем по почте
5375 4141 1364 0162
Остальные реквизиты в меню сайта.
Всем спасибо за участие в развитии
